Для розвитку навичок читання і говоріння українською мовою.
Повторюйте за диктором голосно вголос.
Вірші та тексти українських поетів та письменників.
Огні горять, музика грає
Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радость і надія
В очах веселих, любо їм,
Очам негрішним, молодим.
Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радость і надія
В очах веселих, любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя..
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя..
Говори, говори, моя мила
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Десь на дні мого серця
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Тече вода з-під явора
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
Червона калино, чого в лузі гнешся…
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому.
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.
Отінив, як хмара.
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.
Отінив, як хмара.
Садок вишневий коло хати.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Журба.
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,
Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річечко, голубонько!
Як хвилечки твої —
Пробігли дні щасливії
І радощі мої...
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість... не вернеться,
Не вернеться вона!...
Як хвилечки твої —
Пробігли дні щасливії
І радощі мої...
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість... не вернеться,
Не вернеться вона!...
Є слова, що білі-білі...
Є слова, що білі-білі,
Як конвалії квітки,
Лагідні, як усміх ранку,
Ніжносяйні, як зірки.
Є слова, як жар, пекучі
І отруйні, наче чад...
В чарівне якесь намисто
Ти нанизуєш їх в ряд.
Є слова, що білі-білі,
Як конвалії квітки,
Лагідні, як усміх ранку,
Ніжносяйні, як зірки.
Є слова, як жар, пекучі
І отруйні, наче чад...
В чарівне якесь намисто
Ти нанизуєш їх в ряд.
Осінь.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита, золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита, золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
Лісова пожежа.
Розкажу все по порядку:
Дятел встав, зробив зарядку,
Ліжко склав, почистив зуби,
Бо порядок дуже любить!
На сніданок – чай, хліб з маслом.
На роботу треба вчасно!
Він поштар вже років з двісті,
В ліс несе газети й вісті.
А була якраз субота.
Він збирався на роботу …
Зирк на ґанок: що за днина?
Паленіє горобина!
Всі дуби, берези, липи
У вогні, як смолоскипи!
Телеграму стука дятел
Терміново і завзято,
Виклика швидку й пожежну.
Треба діять обережно!
В лісі ґвалт і біганина,
Рятувати горобину
Всі біжать … І бачать: лиска,
А в руках – намиста низка …
Горобина у порядку!
Про пожежу нема гадки!
І щасливі всі безмежно:
Дятел діяв обережно!
Лиш сміються з нього досі:
Падолист прийшов! Це ж осінь!
Розкажу все по порядку:
Дятел встав, зробив зарядку,
Ліжко склав, почистив зуби,
Бо порядок дуже любить!
На сніданок – чай, хліб з маслом.
На роботу треба вчасно!
Він поштар вже років з двісті,
В ліс несе газети й вісті.
А була якраз субота.
Він збирався на роботу …
Зирк на ґанок: що за днина?
Паленіє горобина!
Всі дуби, берези, липи
У вогні, як смолоскипи!
Телеграму стука дятел
Терміново і завзято,
Виклика швидку й пожежну.
Треба діять обережно!
В лісі ґвалт і біганина,
Рятувати горобину
Всі біжать … І бачать: лиска,
А в руках – намиста низка …
Горобина у порядку!
Про пожежу нема гадки!
І щасливі всі безмежно:
Дятел діяв обережно!
Лиш сміються з нього досі:
Падолист прийшов! Це ж осінь!
Як почуеш вночі...
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.
То не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко.
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.
То не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко.
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.
Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно…
Не шукай між людьми більше правди.
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.
Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно…
Не шукай між людьми більше правди.
Кайдашева сім`я (уривок).
Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.
Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.
Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.
Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.
Зачарована Десна (уривок).
«Зачарована Десна» — опоетизовані спогади Олександра Довженка (1894—1956) про його дитинство. Це своєрідний «міф» про дитячі роки, побачені з висоти життєвого досвіду, і чарівну Десну, на берегах якої автор виріc. Зі сторінок книги постають колоритні картини неповторного, часом драматичного життя людини того часу, звичаї народу, які не можна сприймати без захоплення і зворушення. У кіноповісті «Україна в огні» відображено початок Другої світової війни — один із найтрагічніших періодів, коли під тиском ворога війська відступали, залишаючи без захисту беззбройних людей. До збірки входять також оповідання «Ніч перед боєм» і «Китайський святий».
«Зачарована Десна» — опоетизовані спогади Олександра Довженка (1894—1956) про його дитинство. Це своєрідний «міф» про дитячі роки, побачені з висоти життєвого досвіду, і чарівну Десну, на берегах якої автор виріc. Зі сторінок книги постають колоритні картини неповторного, часом драматичного життя людини того часу, звичаї народу, які не можна сприймати без захоплення і зворушення. У кіноповісті «Україна в огні» відображено початок Другої світової війни — один із найтрагічніших періодів, коли під тиском ворога війська відступали, залишаючи без захисту беззбройних людей. До збірки входять також оповідання «Ніч перед боєм» і «Китайський святий».
Як панок балакав балакав по-німецьки.
В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.
Поїхав до вдовиці на оглядини.
В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Сказав своєму наймиту:
— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?
— Ага.
— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?
Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.
— Прошу красно, заходьте до хати.
— Вухри-мухри, вухри-мухри...— відповів панок. Господарка витріщила очі.
— Що з ним? — спитала наймита. А той відповідає:
— Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Вдовиця запросила до гостини.
— Вухри-мухри,— промимрив жених.
— Що пан сказали?
Наймит розтлумачує:
— Та сказали, що не хочуть їсти.
Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:
— Вухри-мухри! Мухри-вухри!
Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:
— Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу — пан утече. Нащо вам того?
— Вухри-мухри! — застогнав панок.?А наймит тлумачить:
— Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.
Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит — вареники в сметані.
Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.
— Вухри-мухри, вухри-мухри...— вдячно закивав головою пан.
А наймит — своє:
— Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердь те мого пана якоюсь там торбиною.
Панок на те аж скривився.
Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:
— Що ти наробив?! Мені в очах темніє!
Наймит знизав плечима:
— А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.
Цілу дорогу пан свистів у ніс. Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.
В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.
Поїхав до вдовиці на оглядини.
В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Сказав своєму наймиту:
— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?
— Ага.
— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?
Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.
— Прошу красно, заходьте до хати.
— Вухри-мухри, вухри-мухри...— відповів панок. Господарка витріщила очі.
— Що з ним? — спитала наймита. А той відповідає:
— Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Вдовиця запросила до гостини.
— Вухри-мухри,— промимрив жених.
— Що пан сказали?
Наймит розтлумачує:
— Та сказали, що не хочуть їсти.
Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:
— Вухри-мухри! Мухри-вухри!
Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:
— Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу — пан утече. Нащо вам того?
— Вухри-мухри! — застогнав панок.?А наймит тлумачить:
— Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.
Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит — вареники в сметані.
Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.
— Вухри-мухри, вухри-мухри...— вдячно закивав головою пан.
А наймит — своє:
— Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердь те мого пана якоюсь там торбиною.
Панок на те аж скривився.
Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:
— Що ти наробив?! Мені в очах темніє!
Наймит знизав плечима:
— А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.
Цілу дорогу пан свистів у ніс. Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.
Ніколи я не знав, що так люблю.
Ніколи я не знав, що так люблю —
До болю, до смертельного жалю —
Понад Дніпром сріблисті верболози.
Березу, що прозорі ронить сльози
На тиху, присмирнілу мураву,
Бур'ян в напівзасипанім рову,
Де часом вальдшнеп, поетична птиця,
Між листям жовтим від стрільця таїться.
Ніколи я не знав, як тяжко жить
Без солов'я, що в пісні аж тремтить
Тільцем своїм маленьким і гарячим...
(Коли таке ми раз в житті побачим,
Як бачив я в ліщині, при горі,
Насупроти рожевої зорі,
Над рідним ставом,— ніжної отрути
Ніколи нам, довіку не забути!)
Ніколи я не знав, що малюки,
Вітаючи нас помахом руки,
Коли наш поїзд між полями лине,
Дарують неоцінні нам перлини,
Які ревниво треба берегти.
Чужі перетинаючи мости,
Милуючися пишними містами,
На площі, що розквітли прапорами
І головами людськими киплять,
Я голосу не можу відігнать
Єдиного, що зве мене і кличе,
І заглядаєш ти мені у вічі,
І я руками тінь твою ловлю.
Ніколи я не знав, що так люблю.
Ніколи я не знав, що так люблю —
До болю, до смертельного жалю —
Понад Дніпром сріблисті верболози.
Березу, що прозорі ронить сльози
На тиху, присмирнілу мураву,
Бур'ян в напівзасипанім рову,
Де часом вальдшнеп, поетична птиця,
Між листям жовтим від стрільця таїться.
Ніколи я не знав, як тяжко жить
Без солов'я, що в пісні аж тремтить
Тільцем своїм маленьким і гарячим...
(Коли таке ми раз в житті побачим,
Як бачив я в ліщині, при горі,
Насупроти рожевої зорі,
Над рідним ставом,— ніжної отрути
Ніколи нам, довіку не забути!)
Ніколи я не знав, що малюки,
Вітаючи нас помахом руки,
Коли наш поїзд між полями лине,
Дарують неоцінні нам перлини,
Які ревниво треба берегти.
Чужі перетинаючи мости,
Милуючися пишними містами,
На площі, що розквітли прапорами
І головами людськими киплять,
Я голосу не можу відігнать
Єдиного, що зве мене і кличе,
І заглядаєш ти мені у вічі,
І я руками тінь твою ловлю.
Ніколи я не знав, що так люблю.
